Щоденник О. Довженка

                                 Горбівська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Засідання школи педагогічного передового досвіду на тему «Розвиток мовлєннєво-комунікативних умінь на уроках української мови та літератури»

 

30.01.2015 р.

Горбівська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Урок української літератури в 11 класі на тему:

 «Відтворення героїчного подвигу, духовної, патріотичної краси народу у творах Олександра  Довженка. «Щоденник» – символ нескореного духу»

               (засідання школи ППД)

                                       Провела : вчитель укр. мови

                                       та  літератури Згирча А.К     

                                                 2015 р.

Тема : Відтворення героїчного подвигу, духовної, патріотичної краси народу       

     у творах Олександра  Довженка. «Щоденник» – символ нескореного духу

 

Мета:  поглибити і розширити знання учнів  про події Великої Вітчизняної війни, ознайомити учнів зі змістом та художніми особливостями Довженкового «Щоденника», вчити відчувати твір відповідно до власного світорозуміння; розвивати вміння точно й доступно висловлюватися, акцентувати на основному; прищеплювати любов до України, виховувати повагу до тих, хто в жорстоких боях захищав рідну землю й народ, розвивати почуття національної гідності й самосвідомості.

 

Обладнання: виставка творів О.Довженка, його портрет, картки з висловами про письменника, проектор, екран.

 

Епіграф:   Олександр Довженко як художник слова розкрився

                найяскравіше у своїх щоденникових записах, які він

                розпочав у роки війни і про які ніхто не знав.

                                                        М. Вінграновський

                                                         Хід уроку

І. Організаційний момент

1. Оголошення теми й мети уроку

2. Мотивація навчальної діяльності

Сьогодні на уроці ми продовжуємо вивчати творчість Олександра Довженка і ознайомимося з оповіданнями «Мати», «На колючому дроті», «Ніч перед боєм» та з  його «Щоденником», який сміливо можна назвати викривальним документом, звинувачувальним актом радянській тоталітарній системі.

         Українська культура багата на таланти. Утім, на жаль, не всі вони відбулися: в умовах тоталітарної системи одні змушені були відмовитися од себе в тому деградували, інші емігрували, ще інших репресували. Олександр Довженко – єдиний, чий талант, попри ідеологічний тиск, спромігся здобути визнання на світовому рівні. З  його іменем пов’язана особлива сторінка в історії української культури. Він приніс їй світову славу кінофільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Його заслужено вважають «першим поетом кіно». Романтичний пафос, віра в людину, її високе призначення на землі втілені і в його літературних творах.

         Як кожна людина, що любить свою Батьківщину, він хотів бути їй потрібним, бути корисним своєму народові. Незважаючи на те, що повсякчас мусив засвідчувати свою лояльність до тоталітарного режиму, до Сталіна особисто, митець усіма можливими засобами захищав рідну мову й культуру. Єдиним порадником і розрадником для нього в той час був чистий аркуш паперу, над яким він схилявся, довіряючи йому свої почуття і помисли. Якби не посилена творча робота, не постійне спілкування з творчими особистостями, не ці безконечні розмови на самоті з собою, хтозна, чи витримало б сталінську опалу його серце.

         Сьогодні у нас є можливість спробувати зазирнути в найпотаємніші куточки душі митця, дізнатися, що найбільше сприкрювало, а що розраджувало і втішало.

ІІ. Актуалізація опорних знань

Написав я «Україну в огні» з болем у серці і палким стражданням за Україну, що перебувала в німецьких лапах, з болючим жалем і страхом за її долю.

У своїх щоденникових записах періоду війни О. Довженко пише про страшні страждання народу. «Сьогодні, як і вчора, як і завтра, всі газети переповнено описанням таких жорстоких фактів, таких нелюдських вчинків ворогів наших, таким жахом людських страждань, що надлюдське горе уже давно перелилось через край...»

1. Бесіда з учнями

• «Україна в огні» за жанром … (кіноповість. Це повість, що створена із свідомою орієнтацією на певні кінематографічні прийоми оповіді)
• Визначте тему та ідею твору.  (Тема твору – реалістична передача поразок і відступів та героїзм українського народу в боротьбі з фашизмом. Ідея твору – незламність сили й непохитність духу нашого народу, здатність до визвольної боротьби і впевненість у перемозі над ворогом)
• Який образ є центральним у творі? (Головним, наскрізним у кіноповісті є образ України, сплюндрованої фашистами)
• «Україна в огні» – чому автор так назвав кіноповість? (Бо у творі багато не тільки описів чудових краєвидів, а й описів пожеж і вогню, бо автор показує війну як трагедію землі в битвах і пожарищах, і перед нашим «духовним зором виникла раптом уся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протиречивих, трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!» Укотре вже впродовж своєї історії Україна стала великою руїною.
• Згадайте, у яких літературних творах Україна описується як велика руїна? (Так змальовували Україну Пантелеймон Куліш у «Чорній раді», Леся Українка  в «Боярині», Тарас Шевченко в містерії «Великий льох»)
• Дослідіть композицію твору. (Сценарій кіноповісті складається з 50-ти епізодів-картин. У творі кілька сюжетних ліній: доля роду Запорожців та інших учасників бойових дій; лірична лінія Олесі й Василя; лінія Христі Хутірної; вчинки ворогів)

2. Бліц-диктант за змістом твору О.Довженка «Україна в огні»

1. У якому селі розгортаються події, описані у творі? У Тополівці
2. Яку подію святкує сім’я Запорожців? 55-річчя Тетяни Запорожчихи
3. Про кого з героїв автор пише так: «Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами? Про Олесю
4. Кого було обрано старостою села? Лавріна Запорожця
5. Хто зняв із покуття портрет Сталіна? Старий Запорожець
6. У чому звинуватив фон Крауз Лавріна? Що він зібрав сотню юнаків та дівчат, щоб відправити у партизанський загін.
7. У якому поїзді опинилися Христя з Олесею? На якому везли полонених до Німеччини.
8. Що сталося з Олесею в Берліні? Її взяла до себе в прислужниці дружина Ернеста фон Крауза.
9. Чиєю дружиною стала Христя Хуторна? Італійського капітана Пальми.
10. Хто приніс Лавріну Запорожцю в концентраційний табір їжу? Мотря Левчиха.
11. Як помстився фон Крауз за смерть сина? Спалив село, перестріляв усіх жителів.
12. Яке запитання було в листівках фашистів? «За що воюєте, за що вмираєте?

ІІІ. Сприймання та осмислення навчального матеріалу

1. Слово вчителя.

Невблаганна війна не раз і не двічі прокочувалася українською землею, збільшуючи число жертв і розруху. Автор подає зловісний пейзаж, від якого стає моторошно: «Димом сходили обрії. Вогняні вали з громом і гуркотом не один раз перекочувалися із сходу на захід і з заходу на схід. Мертві танки чорніли на полях грізними своїми тушами, неначе вимерлі страховища в пустелі. І куди не поїхати, куди не піти,— всюди несло духом непохованого людського трупу. Міновані нескошені поля були сповнені зловісних таємниць».

2.Учнівські повідомлення

                         На колючому дроті

В оповіданні «На колючому дроті» зазначена головна причина трагедії українського народу – його приреченість переходити з-під однієї окупації під іншу. «Ми ще повернемося» – грозили, відступаючи, червоні комісари. І погроза була здійснена: визволителі знищили людей у багато разів більше, ніж німецькі фашисти. Хто перебував у полоні, в оточенні, хто виконував будь-яку роботу в роки окупації, був в УПА, хто відмовлявся вступати в колгосп – всі вони були піддані репресіям, а деякі були просто розстріляні, і тому, коли загони Червоної Армії звільнили перше українське село, Олександр Довженко не впав на рідну землю на коліна, не заплакав, а мовчав, тому що це була земля завойована, вічна бранка.

У творі "На колючому дроті" зображується становище українців, підкорених фашистами: тисячі напівголих і босих людей, виснажених горем, холодом і брудом. На фоні цієї картини партизан Петро Чабан, німецький полонений, який переконаний у перемозі українського народу над німцями, раптом губиться, побачивши свого земляка Максима Заброду на боці німців. Заброда — начальник служби порядку у німців. Таке дезертирство, така зрада обурюють Петра, зламують його дух. Спроба українців знищити один одного — це і є трагедія цілого народу, падіння національної гідності. А що може бути гіршим за це? 

Мати

У далеке минуле відійшла Велика Вітчизняна війна. Не лише ми, а й наші батьки знаємо її лише з кінофільмів, книжок, театральних вистав. Не довелося нам пережити пекельних жахів війни, не довелося почути, як гуркотить гарматний грім, побачити, як прожектори хрестять небезпечне небо. Але й нині, читаючи про подвиг наших дідів та прадідів, добре розумієш, яку дорогу ціну заплатив народ, які важкі втрати він пережив, скільки переніс надлюдських страждань.

Мене дуже вразило оповідання Олександра Довженка "Мати", у якому автор розповідає про материнську любов простої селянки. Проводила Марія Стоян на війну свого сина Василя. Аж ось лютою зимою завітали до її оселі поранені радянські льотчики, і Марія протягом двох тижнів ховала їх, добре знаючи про всю небезпечність такого вчинку. Так сталося тому, що сильнішими за страх у Марії були материнські почуття. Допомагаючи пораненим льотчикам, жінка думала, що, може, десь на чужій землі інша жінка-мати допомагає її Василю. Це можна вважати проявом усесвітньої материнської солідарності в боротьбі проти фашизму. Без малого два тижні Марія стерегла хату та годувала гостей. Коли ж їжа скінчилася, жінка пішла по селу просити милостині. Селяни добре розуміли, що Стояниха просить не для себе, а для когось іншого, але багато не питали й давали, хто що міг. 
        Не судилося Марії Стоян урятувати дорогих гостей, не судилося їй і себе врятувати. Під час перевірки німці знайшли льотчиків. На допиті жінка поводилася мужньо, бо розуміла страшну загрозу, яка нависла над усіма ними. Такої нежіночої мужності надавала їй материнська любов. Мати дивилася на селян, наче благаючи поглядом односельців, щоб ті визнали льотчиків за її синів. Їй не одмовили й нібито впізнали хлопців. Селяни відчули несамовите бажання матері допомогти льотчикам. Навіть удова страченого партизанами начальника поліції підтвердила, що хлопці — то сини Марії. Удову вразив подвиг немолодої вже жінки-матері. Про одне забула Стояниха, і це спричинило трагічний фінал: вона за багатьма турботами забула сказати хлопцям своє прізвище. Льотчиків розстріляли. Їхні останні слова були звернені до Марії Стоян: хлопці щиро дякували тій, що в лиху годину замінила їм рідну матір. Німці били Марію, а потім повісили на груші. 

Василь, син Марії Стоянихи, скоро ввійшов із військами до рідного села. Відчуваючи велику тривогу за матір, він біг згарищем, яке недавно ще було селом. Василь бачив спалені садки, череп'я, трупи ворогів. Аж ось син побачив матір, повішену біля власної хати. Цей епізод є невимовно трагічним. 

Оповідання "Мати" було вперше надруковано в роки війни. Тоді, як і сьогодні, воно справляло велике враження. Я вважаю, що цей твір надихав бійців на безжальну боротьбу з фашизмом, викликав люту ненависть до загарбників. 

Олександр Довженко звертається до кожного зі своїх читачів. Автор утверджує всеперемагаючу силу материнської любові. Велич подвигу Марії Стоян назавжди викарбовано в наших душах. "І хто ж не поклониться з живих і прийдешніх невмирущій красі Марії Стоянихи, матері, що просила милостині для дітей чужих?" — пише Олександр Довженко. 
          Оповідання "Мати" оспівує велич жіночої душі. Завдяки таким творам "наступні покоління виростуть чуйними, небайдужими до подвигу нашого народу за часів Великої Вітчизняної війни.

             «Щоденник» — символ нескореного духу

         Довженків «Щоденник» до українського читача йшов довго (його видано аж у 1990 році).

“Щоденник” О.П. Довженка – важливий документ доби. Фактично це окремо зроблені записи, розташовані  в хронологічному  порядку. Але прочитані разом, вони становлять один із різновидів  мемуарної  літератури, тобто теж є літературним  твором.

Відомий  письменник і літературознавець О. Підсуха  так оцінив  “Щоденник”: “Як і Шевченко, Довженко лишив  нам сповнену драматизму  сповідь, виняткової сили  людський документ. У ньому, як у фокусі,  вмістилися і трагедія перших років  війни, і думки з приводу  тих чи  інших подій, явищ, людей, і протест проти командно-бюрократичних  методів керівництва,  і вади  нашого  довоєнного виховання, і безприкладний героїзм... воїнів, і тривога за  долю  полонених бійців,  як і за мільйони  юнаків і дівчат, що не  зі своєї  волі  опинилися на  тимчасово окупованій території.

Геть – чисто все  помічало його  всевидюче око – і те, що відбувалося з  рідним народом в той чи той момент, що чекало  на нього  в майбутньому. Не  знаю іншого художника, хто    б у нашому віці володів даром все бачення і провісництва”.

Із щоденникових записів стає  ясно, що літературно-мистецький,  кіно режисерський талант Довженка не зміг  повністю реалізуватися  в тих умовах. А ще більше не здійснився Олександр  Петрович як  державний діяч, хоч сили і розум мав  для цього  достатньо.

То ж не без душевного  щему й досади  читаємо  ми записи письменника  з книжечки 1943 року: “Трагедія мого особистого життя  полягає в тому, що я виріс із  кінематографії. Велика громадська робота, де б я дійсно міг  жити і  творити  народу добро,  мені не судилася. Її  роблять  навколо мене  довгі  роки люди і слабі, і немічні духом.  Я позбавлений творчості в житті,  позбавлений радощів і гордощів творчості на користь народу. Я не  живу  в атмосфері  державного горіння... мене туди  не пущено”.

Взагалі-то щоденник – це річ  дуже  особиста. І в Довженка, очевидно, не було задуму  опубліковувати його  колись (а  в часи  написання це було  ще й неможливим, дорівнювалося б  самогубству). Можливо, це був “плацдарм” для реалізації нових творчих задумів, а   можливо, просто друг, якому можна  довіритися і “вилити душу”.

Але що  вражає – у такій  інтимній речі  практично немає  згадок про особисте життя, про почуття, немає  жодних  побутових  деталей. Усі думки  і помисли Довженка спрямовані на те, як допомогти  своєму народові  у трагічний час, як застерегти його від помилок.

        Образ автора у «Щоденнику». Автор є невіддільним від народу. Він страждає разом з ним. Тому дуже мало знаходимо рядків в його «Щоденнику» про особисте, навіть інтимне. Лише кілька рядків про дружину і вірного друга — Юлію Солнцеву, про свою хворобу та матеріальні нестатки. Перед нами людина з державним мисленням, справжній філософ. О. Довженко постійно змушений жити в Москві, хоча страшно сумує за Києвом, рідною землею і з болем стверджує:

• «Нема добра на Україні,
• Мало ми шанувалися.
• Все думали вимітати залізною мітлою та «калєним» залізом.
• Та все доказували щось там одне одному».

       Художні особливості «Щоденника». Вони включають у себе всі ознаки цього різновиду мемуарної літератури. Це фрагментарність, повтори, звертання, емойні вислови. Стиль твору суворо-реалістичний, часом романтично-піднесений чи іронічно-саркастичний. Щоб зрозуміти О. Довженка, можна не читати його біографію, — варто прочитати «Щоденник».

3. Робота в групах «Захист міні-проектів»
   1. Доля жінки у роки війни.
   2. Жахливі картини воєнного лихоліття.
   3. Вияви національної свідомості й гідності українців.

Доля жінки у роки війни

На екрані – цитата: «Вічна слава вам, тітко Явдохо. І вашому імені, і красі вашій. Не було у вас красивих туфель, не душилися ви «Коті» (дорогими парфумами), не було у вас шовку і сезонних шляп. Ви не мандрували по заграницях. Вам було ніколи. Але заграниця прийде до вас подивитися на вашу зруйновану хату і на ваш пам’ятник і, якщо є в неї крапля сумління, поклониться вашій красі, дорога моя мати, слов’янко-українко!»

• Велика і надзвичайна тема – українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена», – читаємо на сторінках записної книжки Олександра Довженка.

Образ жінки, дочки, матері посідає центральне місце у щоденникових записах. Змучені, зганьблені, голодні жінки плакали, цілували наших бійців, припадали до холодних танків на снігу, поливаючи їх гарячими сльозами, а армія відступала, залишаючи їх ворогові на поталу.

6 березня 1942 року Довженко пише: «Найстрашнішим після відступу був плач жінок… Плакала Україна, вона плакала, гірко ридаючи, свою долю проклинала. Ой синочки, мої синочки, на кого ж ви мене покидаєте?»

«Дівчата плакали. Дівчата поїли нас холодною водою і мовчали, і вдивлялися в наші очі широко розчиненими очима, мовчки випрошували свою сумну долю. «Що жде мене? Що жде красу мою, мою молодість?» – в очах дівочих невимовний сум, невимовне передбачення, передчуття недолі».

• Що ж чекало наших дівчат? Про це ми дізнаємося зі сторінок щоденника. 4 квітня 1942 року Довженко записує: «Будуть жінки України ще плакати літ тридцять. Закінчиться війна. Кого ж приб’є до рідного берега? Хто потоне? Позмітає ураган дітей моїх, як чайок, і довго-довго розноситимуть вони печаль по всьому світу. Скрізь білітимуть кості цих безпритульних».

Ось запис від 2 травня 1942 року: «П’ятдесят тисяч нещасних наших дівчат і молодих жінок перевезено до Німеччини… Везли їх поїздами, набитими вщент нашими бідними невольницями. Поїзди їхали через всю Україну вдень і вночі, і в нічній темряві губилися дівочі пісні, і роздирали душі і плач, і прощання. Горе закохалося в нашу жінку».

• Запис від 26 травня 1942 року: «Жінок забирають, кращих дівчат. Кращих, розумніших, привітніших… Сотні тисяч кращих продовжувачок нашого роду зникне з нашої землі і загине спаскуджене, забите, заслане в безповоротну даль. Буде лунати українська пісня недолі по всіх горах, по долинах, по всіх суворих і непривітних країнах»

І навіть 7 листопада 1956 року Довженко занотував: «Я пригадав ще одне оповідання про два записи на стіні, написані рукою однієї дівчини. Перший – коли її везли фашисти в рабство до Німеччини під час Великої світової війни, а другий – коли її везли з фашистської Німеччини на вічне заслання в Сибір за те, що вона була в німецькій неволі. В обох записах вона прощалася з людьми і з Батьківщиною, їдучи на безнадійну загибель».

Письменник уболіває за жінку. Розмовляючи  з собою, він думає над тим, що краще – загинути чи жити в неволі.

• Ось рядки, написані 29 червня 1942 року: «Масові явища – співжитя молодих жінок з німцями, масові одруження, словом, масові прояви звичної юридичної зради Батьківщині.  Найстрашніше те  – що дівчата не знають, що виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину, їх не учили Батьківщині – їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії».

Жахливі картини воєнного лихоліття

На екрані – цитата: «Загинула величезна кількість українців. Український чесний наш народ поніс найтяжчі жертви у цій війні. Бився чесно, одверто, безоглядно.

      Бідні мої, рідні люди… безхитрісно і чесно поставилися ви до трагічної долі своєї великої Батьківщини. Честь вам, і слава, і вічна пам'ять…»

• Нашу землю топче фашистський чобіт. Німець відчуває себе хазяїном. Перед очима митця пропливають усе нові й нові кадри: розстріл матросів у Києві, бомбардування Валуйків, зрив Харківського наступу, розповідь зі стисненими кулаками про Шосту армію. З одного боку, Довженко вірить у перемогу радянської армії, з другого – вболіває за те, що ціна цієї перемоги буде зависока для його рідного народу. «Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові,як у нас на Україні. Нема другої України. Нема», – читаємо в записі від 14 квітня 1942 року.
• 7 квітня 1948 року митець напише таке: «Розтанув сніг. На полях трупів видимо-невидимо. Сморід, німці зігнали бідних наших жінок убирати трупи. Жінки непритомніли од смороду». Письменник яскраво й натуралістично змалював відступ наших воїнів і , як докір, образ епохи – діди-перевізники. Читаємо: «Коло Городища старий-престарий дідок, дивлячись на величезну масу втікачів: «Е, хлопці, та ви ж не туди наступаєте! – і він показав рукою в той бік, звідки ми бігли. – Ай, ай! Ми ж колись царя захищали, та й то не тікали так… - він дивиться на нас з презирством. – Тікаєте, сукини сини? – Дід перевозив через Десну командирів з німецького оточення. – Багато я вже вас перевіз. Коли б усіх позбирати – можна було б німців побить. Не знаю, чого ви оце тікаєте? Раз уже війна, так її нічого боятися. Якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди. Ні в танку не заховаєшся, ні в печі не замажешся. Потопив би оце вас»»(23 червня 1943).
• Мирне населення було кинуте радянською армією при відступі напризволяще, однак після війни саме мирним людям, які втратили близьких, майно, здоров’я, пережили окупацію рідних земель, довелося відповідати перед владою. Із сумом розповідає письменник про долю полонених і воїнів, яким удалося вибратися з оточення. Довженко акцентує на масових знищеннях ні в чому не винних людей. Тим часом цілий світ знає, яких втрат зазнала Україна під час війни, довоєнних голодоморів і передвоєнних репресій.

Вияви національної свідомості й гідності українців

На екрані – цитата: «Заговорили про рушник український і про історію. Боже ж ти мій! Двадцять п’ять років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і в ім’я чого? Країна виховання безбатченків без роду, без племені».

• Хто ми, українці? З одного боку, народ працелюбний, щедрий, а з другого? Великий жаль і розпач у словах Довженка про те, що українці – народ безцвітний, у нас немає солідарності і взаємопідримки, ми  живемо сьогоднішнім днем, не замислюємося над майбутнім, байдуже ставимося до своєї долі і, відповідно, до своєї культури, історії, в цілому – до держави. «Ми удовині діти», - так завершує другу частину «Щоденника» автор.

Своїми записами письменник підкреслює, що за радянських часів робилося все для того, щоб принизити й викорчувати українську мову, щоб зневажити і поглумитися з української історії. Довженко наголошує, що протягом століть наш народ утрачав свою інтелектуальну верхівку, яка кидала його з різних причин і працювала на користь чужих культур, лишаючи народ свій темним і немічним у розумінні передової культури.

14 квітня 1942 року Довженко зазначає: «Єдина країна в світі, де не викладають в університетах історії цієї країни, де історія вважалась чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, - це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж народжуватись дезертирам, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судити їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання».

• А ось про мову, найбільшу національну святиню: «В університеті розмовляли по-українськи тільки початківці і поети. Решта вся по-руськи, на радість Гітлеру».

У записі від 22 липня 1942 року читаємо: « Був у Ворошиловграді інститут імені Шевченка, звичайно, з викладанням руською мовою, в якому не було в бібліотеці жодної книжки Шевченка. Які оригінали! Таких других не було і нема в усій Європі».

• Довженко прекрасно розумів, що уряд України був ворожим і Україні, і її науці, виконував завдання Сталіна про систематичне й неухильне знищення всього українського: «Я зневажаю уряд України за його скотяче ставлення до культурних пам’ятників своєї старовини. У його немає любові до народу. Народ має багато підстав ненавидіти всіх нас за це».
  4. Творче завдання. Прочитати монолог О.Довженка. За допомогою прийому «Гронування» скласти психологічний портрет автора «Щоденника».

         Мені 48 років. Моєму серцю – 60. Воно зносилося від частого обурення, гніву і туги. Недосконалість видимого порядку речей підточила його і зв’ялила. Тому і сивий став я і неначе злий до пустих людців.

         Все життя моє я мріяв зробити щось велике і надзвичайно потрібне і радісне для людей. І не зробив. Кращі роки і кращі сили пішли на боротьбу з мерзотою і справжніми ворогами українського народу та його паразитами.

         У хвилини духовного занепаду і слабості думаю: нащо я так убиваюсь за долю українського народу, чого оплакую його, кричу про його труднощі і страждання? Може, їх нема. Може, все, що діється навколо мене, є звичайний і нормальний процес. Може, народ не потребує мого клопоту, до речі, і не знає про його існування.

         Ні, потребує. Бо народ мій український чесний, тихий і роботящий, що ніколи в житті не зазіхав на чуже, потерпає і гине, спантеличений, обездолений. Немає на світі другого народу з такою безмірно жахливою долею. Нема і не було в Європі великого пасинка другого, що так би був зневажений у своїх правах

         Я один за межами України моєї, землі, за любов до якої мені мало не одрізали голову. Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм? В чім його злочин? Які люди придумали оте-от знущання над почуттям людським?

         Так, я люблю Батьківщину, люблю народ свій, люблю палко і ніжно, я про свою Батьківщину робив картини, прославляючи її. І ніхто мені не сказав спасибі, ніхто навіть не глянув, слова доброго не промовив.

         Важко мені жити. Нащо мені жити? Дивитися роками, як закопують мене в землю? Спостерігати, як обходять і цураються мене свої люди? Як замовчують моє існування і ненавидять ім’я моє?

         Хочеться плакати, кричати, жалітися. Кому? Куди не повернуся і до кого не прислухаюсь, скрізь: «Не їдь на Україну, загинеш. Там тебе ненавидять, там плямують твоє ім’я. Там не хочуть, щоб ти бачив свій народ. Твій талант і твоє серце там не потрібне».

         Я вмру в Москві, так і не побачивши Україну. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю.

         Я хочу жити на Вкраїні. Я України син, України».

Підсумок уроку

1. Бесіда з учнями.

• Які події змалював О.Довженко у своїх творах?

Багато трагічних подій змалював О.Довженко у своїх творах. У них ми бачимо й героїчних бійців, і відступників, що зламалися, не витримали випробування війною, і покалічених солдатів, і горе матерів, жінок, які не дочекалися синів, дочок, чоловіків, дружин, і знищені й  зруйновані села і міста. Усі ці сторінки таврують війну, засуджують її, як жахливе породження людського «генію» й закликають не допустити повторення цього страхіття.

• Основою  чого стали Записи «Щоденника»?

Записи «Щоденника» стали основою оповідань, повістей, новел, кіносценаріїв О. Довженка, які побачили світ у роки Великої Вітчизняної війни.

«Щоденник» О. Довженка цікавий і як виховний матеріал, оскільки містить чимало міркувань про те, як працювати над собою, гартувати волю, самовдосконалюватися, кристалізувати свої бажання, керувати власними емоціями тощо. Довженко – правдивий і безкомпромісний у питаннях справедливого ставлення до народу і вразливий, беззахисний в особистому житті, яке, власне, й не було особистим, а все віддане людям, праці на добро.

2. Виконання тестових завдань.

Відповіді: 1а,2б,3а,4б,5б,6б,7г,8б,9в,10г,11а,12в.

3.  Складання сенкану.

Довженко  (Ігр.)                    Україна (ІІгр)                     Війна(ІІІгр)

 

      4. Рефлексія . «Незакінчене речення»

-   Читаючи твори Олександра Довженка, я відчував (відчувала)…

           -  Читаючи твори Олександра Довженка, я думав (думала)…

 - Читаючи твори Олександра Довженка, я зрозумів (зрозуміла)…

5. Оцінювання учнів.

Домашня робота

1. Виписати зі «Щоденника» цитати, які стосуються кіноповісті «Україна в огні».
2. Написати твір на тему (на вибір):

• «Щоденник» Довженка – вражаючий документ трагічної доби.
• "Україна в огні" Олександра Довженка — твір про трагедію українського народу в роки Великої Вітчизняної війни
• Проблема вірності і зради в кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні»
• Фатальний морально-психологічний вплив війни на людину (за кіноповістю Олександра Довженка  «Україна в огні»

Слово вчителя. Хочеться вірити, що Довженкова любов до України розбудить в ваших серцях вогонь патріотизму, гордості за своє походження, за свій нескорений духом і трагічними сторінками життя народ.