Ми є. Були. Й Вітчизна наша з нами!

Горбівська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Герцаївського району

Чернівецької області

«Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами (Іван Багряний)»

У номінації «Література»

   Робота для участі у

XIV Всеукраїнському конкурсі

учнівської творчості

«Об’єднаймося ж, брати мої! »

учениці 11 класу

Апетроаєй Надії Валеріївни

Вчитель: Згирча Алла Костянтинівна

2014

Відомості про учасника:

Прізвище:         Апетроаєй

Ім’я:                   Надія

По-батькові:    Валеріївна 

Число, місяць, рік народження:  07 січня 1998 року

Повна назва, адреса школи: ГорбівськаЗОШ І-ІІІ ступенів, с. Горбово Герцаївського району Чернівецької області

Домашня адреса: с.Горбово Герцаївського району Чернівецької області

Вулиця: Іон Крянге

Телефон: 0978947367

Чи брав участь у інших конкурсах, яких саме, коли:

Всеукраїнська олімпіада з української мови та літератури:

• 2012-2013 н.р. – ІІ етап олімпіади – ІІ місце
• 2013-2014 н.р. – ІІ етап олімпіади – І місце
• 2013-2014 н.р. – ІІІ етап олімпіади  -  ІІІ місце
• 2014-2015 н.р. – ІІ етап олімпіади – ІІ місце
•  

                         Відомості про наставника:

•             Згирча
•                      Алла
•         Костянтинівна

Число, місяць, рік народження:  09 квітня 1980 року

Місце роботи, посада: Горбівська ЗОШ І-ІІІ ст., вчитель української мови та літератури

Контактний телефон:  0989692543

З якого року є наставником конкурсанта: 2012 р.

«Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами (Іван Багряний)»

Батьківщина – це найдорожче, що є у людини. Не даремно вона співзвучна слову «батьки». Для кожного вона починається по-різному: подвір’ям дитинства, спогадами лагідних материнських рук, сходом сонця, сяянням зірок… У кожної людини своя Батьківщина, і кожен має право любити та пишатися нею. Моя Батьківщина – це Україна. Я вважаю її найкращою країною у світі. Бо я тут народилась, тут мої батьки і друзі. У моїй Україні найродючіша в світі земля і саме вона приносить людям свої дарунки. Я пишаюся тим, що живу в країні з такою багатою історією. Україна пройшла тисячолітній шлях – від часів могутньої Київської Русі до сучасної незалежної країни. Нашим пращурам неодноразово доводилось відбивати загарбників та захищати рідні оселі від чужинців. Вірю що зникнуть ненависть, несправедливість, жорстокість і безсердечність. Запанує щастя і добробут під блакитним безхмарним небом. Тут усе моє життя. Іншої Батьківщини мені не треба.

Родина дуже важлива у житті кожної людини. Це найближчі, найрідніші люди, яких ми дуже любимо, які дарять нам тепло та допомагають у складних ситуаціях.  Це й рідна домівка, затишна та безпечна. Родина – це твій маленький світ, в якому все зрозуміле, дороге.

Рідні люди – це подарунок долі, який ми маємо цінувати. А родина – наш надійний притулок у великому, не завжди дружньому світі. І кожен з нас обов’язково має вносити свій вклад у щастя своєї родини.

Моя родина – це символ тепла й щирості, любові та доброти. Знання, які вона мені дає, я пронесу з собою по життю та будуватиму свою родину саме беручи приклад зі своєї сім’ї.

У цій роботі я пропоную переглянути сторінки історії моєї родини, її сьогодення, плани на майбутнє та віднайти схожі події у літературних творах.

           Народе мій, як добре те,

           Що ти у мене є на світі.           

                                                                   (М. Вінграновський)

Саме завдяки любові до рідної землі, народу, заради щастя нащадків, наші прадіди знаходили у собі сили воювати за Батьківщину. Вони до останнього стояли на ногах, не скорившись загарбникам. Вони боролися за наше щастя, і ми його маємо. Саме любов до народу змушувала наших прадідів підводитись з колін і зняти з себе кайдани. Народ – це одна велика родина, де всі міцно пов’язані між собою. Саме особисте щастя кожної людини і створює щастя цілого народу. Тому наші прадіди віддавали не замислюючись своє життя заради щастя своїх нащадків.

Оцінюючи  сьогодення, ми повинні частіше оглядатися назад, щоб не забувати дорогу страждань, злигоднів та кривавої боротьби, яку здолав наш народ, пам’ятати велич його лицарських перемог і «незлим тихим словом» згадувати народних пророків, титанів духу, борців за щасливу долю рідної землі.

Трагічною несподіванкою став для України напад нацистської Німеччини в 1941 році. Не шукав наш народ війни. Радів тихому життю, новим горизонтам, що відкривалися перед ним, співав мирних пісень, прославляючи спокій і злагоду.

Неодноразово від бабусі чула слово «клака» і «толока». Значення цих слів  стало відомим для мене значно пізніше, коли я глибше пірнула у історію родини. Слово «клака» означає безкоштовна взаємодопомога під час будівництва та сільськогосподарських робіт. У роботі брали участі всі вікові категорії. По завершенню роботи на толоці (на просторій території) влаштовувалися різні ігри, танці та співалися пісні.

Та не судилося мирне життя українцям. Прийшли буремні роки Великої Вітчизняної війни, роки крові, страждань, уселюдського лиха.

Саме ці роки й відображають кращі твори Олександра Довженка: "Повість полум'яних літ", "До зброї!", "Душа народна нездоланна", "Я бачу перемогу". Та найяскравіше відтворюється героїзм нашого народу в кіноповісті "Україна в огні".

Спалахнула Україна в огні, що принесли із собою німецькі завойовники, залунали зойки болю й крики ненависті, запанувала всюди смерть. Піднявся український народ проти загарбників, щоб боронити свою волю, своє право на майбутнє.

На жаль, серед українців було багато й таких, що не вважали захист Батьківщини своїм священним обов'язком. Ці люди кидали зброю, здавалися в полон, дезертирували, не розуміючи, що вони плюндрують свою воїнську честь, віддають рідних і близьких на поталу фашистськім звірам. У цьому, зазначає Довженко, винна тоталітарна система, що виховувала нові покоління в дусі класової боротьби, а не. патріотизму й національної самосвідомості, забороняла вивчення власної історії, пустила в непам'ять славу наших мужніх предків, великих воїнів. Ні з кого було брати приклад, нічим було гордитися, "наївні й короткозорі" стали люди. Тому залишається лише радіти, що не всіх зламала війна, що були серед українців справжні герої, які гідно пронесли славу української нації в майбутнє, як це робили їхні прадіди й батьки і як, сподіваюся, зробить колись наше покоління.

Кіноповість "Україна в огні" — це літопис про найтяжчі найгрізніші дні в історії України, який уславлює героїзм нашого народу в період Великої Вітчизняної війни. Відтворивши минуле, яскраво показавши фашистське панування на нашій землі та боротьбу з ним, Довженко написав твір, що виховує справжніх патріотів, викриває ті помилки, яких нам треба намагатися уникати в майбутньому.

За нами – невмовкаюча історія. Вона продовжується, стане і буде на наших кістках – жива і невмируща. Її свідчення невмолимі, як блискавка у найпохмурнішому небі: вона розтинає їх знаками вогню, полум’яно освітлює землю, небо і свідчить: вона – історія.

Усе робилося швидкими темпами: вимирали мільйони, і засвічувався Дніпрогес, без суду й слідства здійснювалися вироки, і зводилися велетні… Міста, заводи, магістралі, сини і дочки називалися іменем культу. Соціальні біди, неправда, вигнання…

Любити Україну і її мову – смертельний гріх. Нові тотальні репресії – звинувачення цілих народів у пособництві гітлерівському фашизмові, що вони опинилися під фашистською окупацією,а українців західних земель – у кривавій бандерівщині, і їх масове виселення, поголовне насильницьке переселення з українських корінних земель лемків і звинувачення найталановитіших радянських письменників ні в чому іншому, як у проклятому українському буржуазному націоналізмі.

Страшенний голод в 1932-1933 роках на Україні був навмисно спричинений всією тогочасною владою, що утверджувала  «культ особи». Заподіяно його з нечуваною нелюдськістю, в масовій замучливій смерті. Мета: підрізати непокірне селянство, першою чергою – українське. Вгасити його життьову віру, одночасно обезголовлюючи його: вибиваючи вільнодумну інтелігенцію, з особливою спустошливістю – коло вісімдесяти відсотків складу – на Україні.

Купи зерна, взятого під «метьолку» в населення, і різноманітну городну поживність зоставлено згнивати під потлілим і дірявим брезентом, але суворо сторожено, так що кожного, хто зближався взяти що-небудь , варта розстрілювала на місці.

Коли малеча, примираючи з голоду, брала в кістляві кулачки декілька колосків, - сторожа розстрілювала негайно.

Рештку кашки, що неня приберегла для маляти, вторженці викидали додолу і розтоптували чобітьми.

Василь Барка у романі «Жовтий князь» описав ці жахливі картини страждань, виснаження, смерті, а також показав, що, незважаючи на безжалісне насилля, український народ вистояв, вижив. На жаль, лише частинка... Саме ця частинка навчила цінувати наступні покоління кожну крихту хліба.

Автор у своєму творі – не суддя, а свідок для суду: розповідати, що сталося в житті.

Життя, життя! Ти скрізь благословенне.

                                                                М.Рильський

Як сильно наші прадіди цінували життя! Таке жорстоке, невільне, але безцінне життя! Вони його дуже сильно любили, але навіть не замислюючись йшли на вірну смерть заради нашого щасливого  майбутнього. У засланні, на чужині, на полі битви – головною метою наших прадідів було вижити! Заради родини, народу, заради нас.

Війна в однаковій мірі обкладає даниною чоловіків і жінок, але з одних стягає кров, а з інших – сльози.

                                                               В.Теккерей

Скільки сліз було пролито під час війни! Скільки смертей  побачила наша Україна! Скільки крові було пролито на землі нашого краю! Ці жахливі картини і досі стоять перед очима наших дідусів і бабусь, які так проникливо описують події війни, яка перевернула плин їхнього життя, зруйнувала тисячі людських доль.

Ці жорстокі події пережив і мій прадід. Він був засланий до Онеги, де провів рік свого життя. Йому пощастило повернутися додому живим, на його очах гинули з голоду і холоду сотні і тисячі. Коли мій прадід повернувся додому, він мав лише 27 кілограмів. Ніхто вже не вірив, що він виживе. Доля познущалася з нього достатньо. Але він все здолав! Саме завдяки любові до сім’ї , до рідного краю, йому вдалося все подолати. Мій батько був ще зовсім малим, коли прадід повернувся додому. Тато дуже любив проводити з ним час, бо дізнавався з його розповідей про жорстоке поводження, знущання над людьми в засланні. Прадід розповідав, що коли він повертався додому, без крихти хліба, для того щоб вижити йому довелося з’їсти свої шкіряні чоботи. Він подолав шлях смерті, шлях, який подолали лише одиниці. Бажання побачити хоча б ще один єдиний раз у  житті своїх дітей та рідних сповнило сили багатьох людей в той час, саме почуття любові спонукало та надавало їм сили для подолання усіх труднощів. Прадід навчив нас цінувати кожну крихту хліба, кожен прожитий день. Я пишаюся ним, для мене він справжній герой.

Його жорстока доля не раз спонукала журналістів до написання статей до різних газет та журналів. Ось одна з них:

Близьким до такого життя була доля головного героя роману Івана Багряного «Тигролови» - Григорія Многогрішного, який також зазнав сталінських репресій.

Головний герой роману «Тигролови» - зразок такої людини, яку не можна скорити. Нас гартує багрянівський ідеал українського інтелігента 30-х років, втілений в образі головного героя. Надто багато у нього власної гідності та відповідальності за долю не тільки Батьківщини, а й тих людей, які оточують її. Він – зразок людини, якій притаманний неабиякий інтелект, гуманність та висока моральність.

Цей роман дійсно нам потрібен, бо з його сторінок промовляє до нас жива історія, яку потрібно знати кожному, аби цінувати день сьогоднішній

Щастя – вінець відважних.

                                         (Французьке прислів’я )

«Сміливі завжди мають щастя» - провідна ідея роману «Тигролови». А чи справді це так? Хіба сміливість наших прадідів під час війни принесло їм щастя? Вони падали на полі битви, і лише в снах бачили своїх рідних. Всюди їх переслідувала смерть, на кожному кроці – небезпека. Хіба це щастя? Напевно для них це було основною метою, адже вони воювали не за власне щастя, а за мир та спокій своїх дітей та онуків. Вони не боролися даремно. Ми сьогодні і справді живемо щасливо, але перестали цінувати жертву наших прадідів.

Їхньою метою було щасливе життя поруч з рідними та коханими.

Пройшли роки… У мирному небі нашого народу засяяло сонце. Люди почали обробляти власні землі, жити у своїх домівках, відновлювати економічне становище держави. Та попри все це дотримувались звичаїв та обрядів, які були пронесені через війну, Голодомор, репресії та довгий час були заборонені різнопартійними ідеями.

Ідеалами мого роду і цілого народу були, є і завжди будуть батьки, діди та прадіди. Їхні розповіді про минуле часто мене змушують замислитися над справжніми цінностями життя. Дідусь з бабусею нещодавно відсвяткували «золоте весілля», а це означає, що, незважаючи  на всі труднощі, що їм довелось пережити, їм вдалося зберегти сім’ю та щире кохання.

Сила народу в його єдності. Лише тоді, коли ми разом — ми є великою, майже непереможною силою.

Ми, молоде покоління, увійшли в XXI століття. Набираємось сили, адже нам доведеться взяти на себе відповідальність за майбутню долю України. Тільки тоді це вдасться, коли в серці кожного з нас звучатиме: 



Ми народ, що вийшов 
із неволі.
Клянемось 
в благословенну мить — Стати рівним у народів колі, 
На свободі й для свободи 
жить! 
                                                    (Д. Павличко "Клятва")

Я щиро вірю в невмирущість української нації і завжди обстоюватиму свою віру, як робили це тисячі моїх предків і як роблять це тисячі моїх сучасників. Україна вічна, бо вічний її народ. А головним підтвердженням цьому є її давня і героїчна історія, що довела: попри лагідну вдачу українці надзвичайно сильний і витривалий народ, який здатен захищати себе й боронити свою країну. Допоки буде мій народ вірити в себе, у свої сили, допоки буде шануватися, доти буде існувати й розвиватися незалежна українська держава, про неї знатиме, її поважатиме світ. Я - часточка великого народу, і цим я по-справжньому пишаюся.