Життя і творчість Остапа Вишні

Життя і творчість Остапа Вишні. «Моя автобіографія» - гумористична розповідь письменника про свій життєвий шлях

(конспект уроку з української літератури в 11 класі)

                                                        Вчителя

                                     української мови та літератури

                                            Горбівської ЗОШ І-ІІІ ст.

                                         Згирчі Алли Костянтинівни

                            2014 рік

Тема уроку: Життя і творчість Остапа Вишні. «Моя автобіографія» - гумористична розповідь письменника про свій життєвий шлях

Мета уроку: ознайомити учнів із життям і творчою спадщиною письменника-гумориста; розвивати почуття комічного; виховувати любов до спадщини Остапа Вишні, прагнення поглибити знання шляхом самостійного читання творів та літератури про творчість письменника і його життя.

Тип уроку: засвоєння нових знань

                                          Хід уроку

І. Організація класу.

ІІ. Мотивація навчальної діяльності.

     Оголошення теми та мети уроку.

ІІІ. Актуалізація опорних знань.

1. Ланцюжок думок.
2. Знайдіть відповідники між справжнім іменем та псевдонімом.

ІV.  Сприйняття і засвоєння нового матеріалу.

1. Слово вчителя

Остап Вишня… Під таким ім’ям увійшов у літературу незрівняний сміхотворець Павло Михайлович Губенко, видатний майстер слова і великий громадянин. Остап Вишня  — український письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ ст. Його життя було незвичайним, наповненим найрізноманітнішими подіями, сумними і радісними, але він завжди сприймав їх із гумором. Письменник унікальної (не тільки для України) популярності, рекордних — мільйонних! — тиражів, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори — із життя. Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він “усміхатись” аж до смерті.  Певно, такий удався. Остап Вишня протягом усього свого життя допомагав людям. Він їх дуже любив. І вони його любили і поважали надзвичайно. Максим Рильський, найближчий друг, так казав про це: «Він світив, як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця…».

Літературна спадщина Остапа Вишні — це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня — своєрідний тип фейлетону, що йому він давав назву “усмішка” або ще “реп'яшок”.

Було якесь нерушиме порозуміння між письменником і мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в “усмішках” Вишні для цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завше давав свіжий віддих у задушливій атмосфері загального рабства.

Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне» та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко», – а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному і духовному розвиткові,  бо ото і є справжні українці.

                                                                                 Остап Вишня

Життєвий і творчий шлях

Остап Вишня (Губенко Павло Михайлович) народився 1 (13) листопада 1889 року на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім'ї.

Родина Губенків не була заможною. Батько працював прикажчиком у поміщицькому маєтку. І все ж він мріяв дати освіту всім дітям. У шестилітньому віці Павлушу віддали до місцевої початкової школи. Він дуже рано навчився читати. Як згадує сестра, часто читав на піддашках, у самотині, і довго опісля ходив задуманий. Брав книжки з собою, коли бігав із хлопцями до лісу, на річку, в поле. А як умів розповідати їм прочитане! Або ще краще – казки, що їх придумував сам.

Після закінчення двокласної школи в місті Зінькові дуже просився вивчитися «на вчителя», та грошей не було, і його відвезли в Київську військово-фельдшерську школу, де вже навчався Василь. Брати, як діти колишнього солдата, утримувалися там на забезпеченні держави, лише треба було по закінченні відпрацювати у військовому госпіталі. Вчився Павло з охотою і добре. Писав додому якісь надзвичайні листи – вся родина сміялася, читаючи їх. На канікули часом приїздив із другом-сиротою. Грав у сільському драматичному гуртку комічні ролі. Глядачі радо йшли на вистави, бо там був Павло Губенко.

Після закінчення навчання у 1907 р. аж до 1917 р. працював фельдшером у Київській залізничній лікарні. Там його полюбили всі: і персонал, і хворі, які чекали його чергувань, наче свята. Умів поговорити з людьми, підбадьорити, розвеселити смішними історіями, що їх тут же придумував. Але, певно, не судилося Павлові Губенкові бути лікарем, хоча, поза сумнівом, і в цій галузі мав би успіх, бо від природи був талановитою людиною.

Доля спрямувала його іншим шляхом. Екстерном склав іспити за гімназію і 1917 р. вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, якого закінчити так і не довелося. Попереду були роки розрухи, революції, громадянської війни, голоду. Перед майбутнім письменником постала проблема вибору, визначення власної життєвої позиції.

Сам гуморист у «Моїй автобіографії» (вийшла у 1927 р.) з притаманними йому іронічними самокпинами щодо своїх революційних «одіссей» писав: «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», а з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають,— там і я! Де говорять,— там і я! Де засідають,— там і я! Державний муж, одне слово».

Остап Вишня потрапив до медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У складі міністерства він у 1919 році опинився в Кам'янці-Подільському, незабаром став співпрацювати з газетами «Народна воля», «Трудова громада». 2 листопада 1919 р. у газеті «Народна воля» за підписом П. Грунський опубліковано його перший сатиричний твір «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)». Автор почав працювати в редакції есерівської газети "Трудова громада". Водночас писав і друкував дописи, фейлетони, гуморески, часто виступав перед селянами. Весною 1920 р. повертається до Києва. Восени його заарештовують органи ЧК. Як «особливо важливий контрреволюціонер» (бо у полон до більшовиків потрапив начальник медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР), на щастя, не розстріляний, а відправлений на додаткове розслідування до Харкова «до повного закінчення громадянської війни» (таким було формулювання ревтрибуналів для опонентів радянської влади). Там його знайшов і порятував відомий політичний і партійний діяч, письменник Василь Еллан-Блакитний. Звільнення сталось у квітні 1921 р. Навіть більше, Остапові Вишні було запропоновано посаду перекладача газети «Вісті ВУЦВК» (редагував її В. Блакитний).

Є також відомості про те, що «реанімував» Губенка мало не сам Микола Скрипник — соратник Леніна. Скрипник ніби-то читав його гуморески в офіційних виданнях УНР. Павло Губенко справді писав чесно та їдко: не зважаючи на військовий стан, немилосердно висміював недоліки Директорії, на кпини брав і особисто Головного Отамана Симона Петлюру. Саме йому приписується крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія…».

Відтоді й починається довгий шлях Остапа Вишні в літературі. Праця в газеті «Вісті ВУЦВК» стала для нього доброю життєвою школою. Через декілька місяців його призначають також відповідальним секретарем «Селянської правди», яку очолював Сергій Пилипенко, майбутній лідер письменницької організації «Плуг». Остап Вишня редагував ще й «Червоний перець».

Журналістська діяльність була своєрідним джерелом щоденної школи життя. Молодому сатирику не бракувало життєвих спостережень, комічних барв і невтоленної жаги творчості — саме тому він мало не щодня міг виступати на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших видань з усмішками, фейлетонами чи й просто з лаконічними ущипливими відгуками на ту чи іншу подію.

Як уже ззначалося, перший надрукований твір Остапа Вишні «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» — побачив світ за підписом «П. Грунський» у Кам'янці-Подільському в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 року. У цій же газеті було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921 року, коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочався період його активної творчості і систематичних виступів у пресі. Псевдонім Остап Вишня вперше з'явився 22 липня 1921 в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!».

Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. У різноманітних газетах і журналах охоче друкують його гуморески, усмішки, фейлетони. Першою збіркою стала книжка «Марк Твен-Остап Вишня. Сільськогосподарська пропаганда» (1923). У ній вміщено оповідання Марка Твена «Як я був редактором сільськогосподарського часопису» і три – Остапа Вишні. Одна за одною з'являються наступні книжки:  «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо.

Письменник часто виступає з читанням своїх творів. Без його усмішок не обходився жоден літературний вечір.

Офіційно Остап Вишня тривалий час не був членом письменницьких організацій. Але він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний Перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі, коли в 1927 р. було поновлено його вихід. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників. Лише наприкінці 20-х рр., після ліквідації ВАПЛІТЕ, він став одним із організаторів Пролітфронту. На той час приятелював із М. Хвильовим та М. Кулішем. «Вони для нього були безсумнівними і бездискусійними авторитетами – як суспільними, так і мистецькими. Тому, доки Хвильовий і Куліш стояли на чолі Пролітфронту, доти Вишня мав необмежене довір'я до організації. З ними він пройшов увесь тяжкий шлях облоги, літературних сутичок і боїв, що їх зазнала група Хвильового —Куліша на початку лиховісних тридцятих років», — так згадує письменник Г. Костюк ті часи.

Остап Вишня був бездоганно вірним другом. Його знайомі оповідають, що він рятував своїх товаришів матеріально і гумором в підвалах ЧК, де він сидів десь із кінця 1919 до весни 1921; і в тюрмі НКВС у Харкові – з 26 грудня 1933 до весни 1934, і в концтаборі на Печорі 1934–1943 pp. Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то він, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми — забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості.

Не дивно, що під репресійний прес Остап Вишня, широковідомий сатирик і гуморист, член Пролітфронту, друг Хвильового і Куліша, потрапив одним із перших. Його арештували 26 грудня 1933 р., звинувативши в контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на товариша Постишева під час жовтневої демонстрації. Абсурдність очевидна.

До арешту Остапа Вишні приклав руку український письменник Олексій Полторацький (1905–1977), який у 1930 році в журналі «Нова ґенерація» (№ 2-4) опублікував статтю «Що таке Остап Вишня» із брутальною ідеологічною критикою творчості гумориста. Стаття була передрукована в журналі «Радянська література» (1934р. № 4). Ось характерні цитати: «Пісенька Остапа Вишні одспівана. Літературна творчість цього фашиста і контрреволюціонера, як остаточно стає ясно, була не більше ніж машкарою, «мистецьким» прикриттям, за яким ховаючись, він протаскував протягом кількох років у друковане слово свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди». «...Я щасливий відзначити... що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована «творчість» Остапа Вишні».

Перебуваючи під слідством, зазнав численних тортур і допитів, нарешті не витримав і «зізнався» в усьому, чого домагалися від нього слідчі.

23 лютого 1934 р. судова «трійка» визначила міру покарання — розстріл, а 3 березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув'язненням. Письменник відбував ці строки у Чиб'ю Ухта-Печорського табору (нині це місто Ухта Республіки Комі) на руднику Еджит-Кирта — був на різних роботах, якийсь час працював фельдшером, плановиком у таборі, в редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк».

У своїй «захалявній» книжечці гуморист із гіркотою писав: «Сиджу я й працюю в редакції «Сев[ерный] гор[няк]». Переписую лагкорівські замітки — готую їх до друку.

Колись, давно-давно, ще на «зорі» моєї газетярської роботи робив я те саме!

Скільки з самої «Селянської правди» вийшло вже з отаких «лагкорів» письменників, що тепер «керують» літжиттям, скільки я їх вивчив був свого часу, а я знову сиджу і знову «правлю» дописи про «ларьки», про «каптьорку», про те, що крис і блошиць багато. «Літературна» робота!».

В ухтинському таборі Остап Вишня пише російською мовою понад два десятки історико-краєзнавчих («Воркута» тощо) та портретних нарисів («Иван Ильич Косолапкин», «Бурмастер Зинченко» та ін.), об'єднаних спільною назвою — «Материалы к истории Ухтинской экспедиции. 1934 год». Ці твори, даючи уявлення про табірні будні, художньо задокументовують факти біографії, портретні деталі, характери товаришів по нещастю — зневажених і несправедливо осуджених, вільнонайманих фахівців, а також декого з табірної адміністрації.

Великою підтримкою в засланні стала для нього дружина Варвара Олексіївна. До арешту вона була актрисою. Разом із сином Остапа Вишні від першої дружини В'ячеком і власною донькою Марією її вислали з України. Цієї родини «ворога народу» цуралися друзі, її обминали знайомі. Поселилися вони в Архангельську, звідки й посилали письменникові посилки з одягом і харчами. Якось Варварі Олексіївні навіть поталанило провідати чоловіка. Велике значення мали її теплі, щирі листи.

Окрім моральної депресії, його постійно мучила виразка.

1935 р. приніс нові несподіванки. Після смерті Кірова репресії посилилися. За спеціальним розпорядженням Остапа Вишню посилають на загальні роботи до Кожви, за 300 км від Чиб'ю. До місця призначення мав добиратися сам. То була вірна загибель. Порятували друзі, серед яких і відомий актор, тоді теж в'язень Й. Гірняк. Вони добре спорядили його в небезпечну подорож до концтабору на тяжкі роботи...

З грудня 1943 р. Остап Вишня вийшов через ворота Бутирської тюрми в Москві на волю. Одна з причин несподіваного звільнення — успіхи УПА на військовому та ідеологічному фронті. Сталін вирішив, що петлюрівець Вишня своїми гуморесками має спростовувати «наклепи націоналістів» нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів», насамперед УПА. Тому Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорі (Комі АРСР) в письменницький кабінет у щойно реокупованому Києві.

Вийшовши на волю, спочатку прийшов до Максима Рильського в готель, а потім до родини.

«Треба їхати в Київ і починати працювати в літературі, а отут (він торкнув скроні) —жодної думки... Мабуть, я вже не зможу писати...», — так казав тоді Остап Вишня дружині. Але поступово родинне тепло, увага друзів робили свою справу. Письменник повертався до життя і творчості. Звісно, багато чого навіки залишилося в минулому. З таборів повернувся морально зломлений, тепер мусив виконувати роль слухняного служителя партійної ідеології. «У Вишні був великий сміх, та його витравили»,—скаже про нього в щоденнику Григір Тютюнник.

Першим друкованим твором у післятаборовім житті митця була його усмішка «Зенітка», опублікована 26 лютого 1944 р. у газеті «Радянська Україна». Потім вона з'явиться в багатьох фронтових газетах, часто звучатиме по радіо.

Остап Вишня починає співпрацю з журналом «Перець». І незабаром він вже знову багато пише, друкується: виходять політичні фейлетони та памфлети «Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та ін. Стає членом правління Спілки письменників України – отож, його визнають офіційно.

У 1955 році реабілітований судовими органами СРСР.

Невдовзі, 28 вересня 1956 р., — смерть, що постійно чатувала на нього на півночі, наздогнала. Похований на Байковому кладовищі.

Остап Вишня —письменник, який у 20-х рр. ХХ ст. заохотив мільйонні маси до читання української літератури. Він був «королем українського тиражу». За життя побачило світ понад 100 збірок його творів, деякі з них неодноразово перевидавалися.

Письменник Б. Гжицький згадує: «Слава Остапа Вишні росла з кожним днем. Люди сміялись, тільки-но побачивши його підпис під фейлетоном чи гуморескою, наперед смакуючи її зміст. Величезним успіхом користувались його "Усмішки сільські", "Мисливські", "Закордонні" та інші. У ті часи Павло Михайлович писав дуже багато. Щодня було щось нове. Його фейлетони і гуморески робили тиражі газетам, у яких друкувались. Він скоро завоював село, його ім'я стало чи не найпопулярнішим після Т. Шевченка. Адже півмільйонний тираж книжки в ті далекі тепер часи, кінець 20-х років, щось-таки значив».

У ті роки Остап Вишня був не єдиним представником веселого цеху. В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, В. Чечвянський, Кость Котко, М. Годованець, В. Ярошенко,         О. Ковінька, П. Капельгородський —ці письменники також працювали у жанрі сатири і гумору. Але ту неповторну «країну веселої мудрості», як назвав її Олесь Гончар, створив саме Остап Вишня.

Це був по-справжньому народний митець.

Не міг Остап Вишня спрямувати своє перо сатирика проти всього, що заважало його рідному народові стати вільним, не міг сказати болючої правди вголос. Робив те, що дозволяли обставини. Із його творів постала вся Україна 20-30-х рр. ХХ ст., яка мовби дивилася в дзеркало і всміхалася, пізнаючи себе.

Тематика творів Остапа Вишні завжди була пов'язана із злободенними проблемами свого народу.

Звідси — письменницька увага до старого села з його одвічною темрявою та забобонністю й до села нового, як мріялося, з гуманними принципами людської спільності. Цій тематиці присвячена збірка «Вишневі усмішки (сільські)», а також «Лицем до села», які стали помітним явищем в творчій біографії письменника. Привертає увагу художній типаж у цих усмішках — багатий, своєрідний і різноманітний, як різноманітні й уособлювані ним вади й недоліки. Зображувані персонажі, осмислені автором проблеми — це українське пореволюційне село в неповторній інтерпретації майстра слова.Зустрічаємо різні типи селян-хліборобів, старих, чоловіків, жінок у несподіваних життєвих ситуаціях, їхня мова колоритна, жвава, побут передано з допомогою яскравих, найприкметніших деталей. Письменник застосовує часто вживані народні вислови, прислів'я, приказки. Показує, як люди тягнуться до нового життя, до світла, прагнуть стати кращими. Вони мовби придивляються до вад один одного і хочуть їх позбутися. До того ж це не було придумане в кабінетній тиші, а почуте, спостережене, вихоплене з реального життя.

Один з найколоритніших персонажів, вихоплених пильним поглядом письменника з життя,— Митро Хведорович (усмішка «Земля оброботки требуєть...»). Риси характеру та вдачі цього повільного в ділі та слові, забобонного селянина висвітлюються завдяки яскравій портретній характеристиці, й дотепно побудованим діалогам, й іронічним реплікам оповідача. Скільки років цьому персонажеві? Важко визначити, каже автор: може, двадцять сім, може, сорок сім чи шістдесят сім... Невиразний тип збайдужілого до всього, «темного» селянина. Це й відтінює кожен штрих до його портрета: «Волосся копицею. Ні шатен, ні блондин, ні брунет... Якого ж кольору? Хто й зна!! „Неопредєльонний"! Коли розтулить губи, здається, ніби він ухопив шість білих-білісіньких квасолин (зуби)».

В усмішці «Жінвідділ» гуморист із живою натуральністю відтворює «засідання» жіноцтва недільного дня на колодках, де багато усіляких справ вирішував-перебалакував той «жінвідділ». І вже в тому, як передаються з вуст в уста побутові новини, політичні здогади, плітки, бачиться старе село з його людьми, здебільше неосвіченими й забобонними. Автор показує «з смішного боку» болячки сільського буття, щоб читачі рішуче прощались із віджилим, негідним людини.

Згадані твори — із збірки «Вишневі усмішки (сільські)». Ця книжка, а також видана двома роками пізніше «Лицем до села» стали помітними явищами в тогочасній українській сатирі та гуморі. Найперше привертає увагу художній типаж в усмішках — багатий, своєрідний і різноманітний, як різноманітні й уособлені ним вади, недоліки. Можна сказати, і персонажі, зображені в творах, і проблеми, осмислені автором,— це сама дійсність, це саме життя села в неповторній вишнівській художньо-гумористичній інтерпретації.

В усмішках і фейлетонах «Село — книга», «Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла...», «Газета — дуже велике діло», «Сільська юстиція», «Гіпно-баба» персонажі розкриваються в несподіваних життєвих ситуаціях. Тут проявляється неповторне обдаровання митця влучно підмітити негативне, своєрідно «вжитися» в створюваний образ героя чи антигероя.

Міцний зв'язок Остапа Вишні із селом перших пожовтневих років дав йому неоціненні враження, знання оригінальних людських типів, численних життєвих бувальщин, атмосфери буднів, зрештою, всіх тих реалій, що природно ввійшли в його гумористику (тематика, сюжети, комічні колізії, риси облич і вдачі героїв, дотепи, живі, з народного мовлення вихоплені слівця, фразеологізми, інтонації тощо). Та є ще один аспект цієї проблеми — глибока обізнаність із селом старим, із його людьми, побутом, звичаями, з культурою міжлюдського спілкування, з самобутньою мовою.

З цього погляду неабиякий інтерес становлять усмішки «Отакі в нас були колись на селі клуби», «Як ми колись учились», «Ох і лікували нас...», «Сільська юстиція». Позиція автора — позиція гумориста нового часу — знайшла трохи згодом полемічне, гостро публіцистичне виявлення в короткому вступі до «реконструктивних» усмішок, де на скептичне запитання уявного опонента «Знову усмішки?!» письменник переконано відповідав: «—Так! Усмішки! І навіть обов'язково!1 Не мислю-бо інакше переробки всього нашого «медлительного» життя на нове, бадьоре й сміливе, як не з добрим гумором, не з радістю! Чого плакати?.. Мені нове життя усміхається! І я йому усміхаюсь! Через те й усмішки».

Для викриття негативних явищ автор знаходить ефективну зброю сатири. Він творить гротескно-фантастичні сцени, де «входящі» та «виходящі» папери стають персоніфікованими учасниками бюрократично-канцелярського дійства («Не викрутяться»); вдається до іронічного зіставлення знівельованого канцелярського стилю з живим народним мовленням («Отака мати...»). Усмішки О. Вишні засвідчують розмаїття художніх форм, неповторність гумористичного письма. 1 в жанровому розумінні слід говорити не тільки про усмішки, письменник так само активно виступає у жанрі фейлетона й малого фейлетона, як твору документального, а також гумористичного оповідання («Село згадує», «Дід Матвій», «Ярмарок»).

Остап Вишня ніколи не цурався звичайних людей. Як пригадує його брат, «і в ранній період його життя в Харкові, і в останні роки життя в Києві я завжди заставав у нього різних людей. Приходили колгоспники, робітники, студенти, молоді літератори, артисти. Приходили зі скаргами, з радощами, з творчими задумами, приходили просто розповісти якийсь факт із життя, і всіх він приймав, з усіма говорив».

Він писав також на злободенні суспільно-політичні теми, його цікавила доля інших народів, наприклад, кримських татар. Звісно, ці твори були спрямовані проти ура-патріотизму та націоналізму, проти релігії, бо ж був Остап Вишня дитям свого часу. Його цікавив розвиток української культури, особливо літератури і театру. У нього є ціла серія влучних і дотепних «мистецьких силуетів» про Петрицького, Довженка, Курбаса, Гірняка, Василька. Він висміював і дрібні вади своїх сучасників, хуліганство і грубість, ледарство і консерватизм, браконьєрство, легковажність у шлюбі, безвідповідальність у родині.

У своїх творах Остап Вишня найбільше атакував слабкості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися». Особливо нещадно висміював Вишня слабість в українців інстинкту громадської і національної єдності, їхню інертність, всі ті анахронічні риси в психології та мисленні українця, що так дорого обійшлись і обходяться Україні.

Мабуть, немає тем, що їх не торкнувся б у своїй творчості Остап Вишня. Ніде правди діти, він мусив віддавати данину своєму часові і тим, що стояли над його долею. Найвищий суд вершила тоді партійна ідеологія. Більшість письменників були невільниками на своїй землі, мусили співати в єдиному хорі. Тому сміх Остапа Вишні був сміхом крізь сльози.

У великому творчому доробку письменника представлено різноманітні жанри малої прози, але скрізь присутній іронічно усміхнений автор у ролі мудрого, дотепного оповідача. Він мовби сам усміхається, розповідаючи.

Остап Вишня ввів в українську літературу і утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же і назвав усмішкою: «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону».

Лаконізм, влучність, дотепність, іронічність, обов'язкова присутність автора в ліричних відступах, окремих репліках оповідача створюють загальну викривальну тональність такого твору.

Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, а комізмом більш тонким — комізмом слова, гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Він умів схоплювати анекдотичні контрасти. Найбільше користався нехитрим прийомом “зниження” і допік режимові нещадним “зниженням” високих і галасливих загальників, обіцянок, гасел, програм, планів, проектів — до голої дійсності, до діла, до сущого.

Майстер пародії, шаржу, травестії — Вишня залюбки маскувався під “простачка”, який здебільшого з усім погоджується, але від нього повівало тим казковим “дурником”, перед яким пасують мудреці і королі. Одночасно Вишня володів мистецтвом “блискавичного” короткого гострого діалогу та — зовсім щось протилежне! — найтоншого ліричного нюансу. Він був проникливий психолог, умів скупими засобами вловити химерну гру в людині таких комплексів, як страх, заздрість, задавакуватість, брехливість, наївність, цікавість, жорстокість, любов... Все то будувалось у прозовій мініатюрі, творило новий, чисто Вишневий тип фейлетону — своєрідного коментаря сміхом. 

Українознавчі усмішки Остапа Вишні — внесок письменника у справу відродження української мови і культури. Не випадково майже п'ять десятиліть для них було визначено «надійне» місце охорони — спецфонд: закладені в цих творах ідеї були не сумісні з ідеологічними догмами щодо загального інтернаціоналізму, «зближення» й «злиття» націй.

О. Вишня бачив порочне й потворне в житті, але ототожнював його з «хворобами» зростання, які, вірилось, можна з часом перебороти. Втім, це була одна з численних ілюзій, що їх у 20-ті роки ХХ ст. сповідувало чимало сумлінних, чесних митців. Гуморист зі щирою вірою в успіх справи створює цикл українознавчих усмішок «Українізуємось» (у 1926— 1929 pp. збірка витримала шість видань), в яких провідним є мотив відродження національної гідності народу. В усмішках ставляться проблеми розвитку національної мови, культури, вільного й повного впровадження мови в державне користування, виховання освіченої особистості, причетної до художніх надбань народу.

У 20-ті роки ХХ ст. Остап Вишня виступає за створення й розбудову національного драматичного та оперного театру, української естради, створює ряд мистецьких силуетів («Народна артистка», «Одеська держдрама», «Гнат Юра», «Лесь Курбас», «Йосип Гірняк», цикл «Дуже музичні рецензії на Харківську оперу 1924 року» тощо); з добрим усміхом, не уникаючи й іронічних кпинів над недоліками, відтворює окремі епізоди з літпроцесу («Плуг», «Понеділок», «Вісті»); друкує добірку шаржів на М. Хвильового («Синя трясовина»), Г. Косинку («Однокутний бій»), В. Коряка («І. Шевченко і канарейка. II. Померла... НІ. Шість і шість»), М. Зерова («Воскресла») та ін. В театральних усмішках, мистецьких силуетах, усмішках літературних, дружніх шаржах (в останніх використовуються засоби пародійного жанру) влучно відтворюються індивідуальні особливості митців й атмосфера тогочасного літературно-мистецького життя.

Атмосфера світла, незлостивої комічності твориться завдяки вигадливому й кмітливому оповідачеві. Він вільно послуговується зумисно спрощеними, поданими з комічною настановою, образами-визначеннями, як-от у слові про море: «В данім разі — Чорне море, тобто таке море, що чорне»; «Коли ви дивитесь на море, перш за все спадає вам на очі — вода... Прийшовши до моря, мацаєте його рукою: воно мокре... Руку в рота — солоне, й капає... Значить, вода...» («Море /дещо з природознавства/»).

Сюжетами, взятими з самого життя, злободенною тематикою, простотою й зрозумілістю широкому загалу Остап Вишня заслужив глибоке визнання й популярність у свого народу. В його усмішках знайдемо і типовий український пейзаж, і український характер, і українську поетичність, і український гумор—«лукавий і добродушний».

2. Тематика творів Остапа Вишні

• Українське село у віковічних злиднях;
• Доля інших народів;
• Розвиток української культури;
• Потяг неосвічених людей до нового життя;
• Партійна ідеологія;
• Проблеми розвитку національної мови;
• Природа як джерело краси і натхнення.

3. Висновок.

    Внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, письменник був справжнім новатором, першим, хто прокладав шлях українській сатирі та гумору за нових умов, часто для цього жанру вкрай несприятливих, що й відбилося на життєвій і творчій долі майстра слова.​