Горбівська ЗОШ І – ІІІ ст
Герцаївського району Чернівецької області
Слово Шевченкове - вічне
Робота для участі
у конкурсі учнівської творчості
«Об’єднаймося ж, брати мої»
учениці 11 класу
Олару Анастасії Василівни
Вчитель:
Згирча Алла Костянтинівна
- 2013-
Вже більше ста років пройшло як перестало битися благородне, мужнє серце геніального поета-революціонера Тараса Григоровича Шевченка. Але світлий образ великого Кобзаря - безсмертний, як і сам народ, що породив його. Вічно нетлінна творчість геніального сина України жива подихом життя, биттям гарячого людського серця. Безсмертна могутня сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність його лірики, гострота і пристрастність його слова, мужність і пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєї Батьківщини, до свого народу.
Добро i зло вiн бачив на землi свого дитинства, рай i пекло, i вiдчував свою єднiсть з Україною, з її народом. Все це стало часткою його самого. Вiн справдi вийшов з народу, жив з народом, всiма своїми думами i почуттями був з ним мiцно i нерозривно зв'язаний.
Випало на його долю випити до дна чашу отруйних випаровувань чуми кріпосництва у дитинстві, юності, пережити потрясіння арешту, знущання під час допитів у казематі, поневіряння десятирічної солдатчини. Майже все життя терпіти муки й муштри. Де ж бралися сили на це? Сили все вище підійматися зі справжньої дияволіади умов до вершин вселюдської духовності, весь час нарощуючи бунтарський потенціал, досягаючи геніальних проривів у схованки людської душі? Ще й здобуваючи навичок майстерного володіння пензлем художника, сповнюючись інтелектуальною могутністю, яка підкорила часи і покоління?
Незважаючи на його сумні долю, зміг відновити сили і боротись за волю і свободу, не тільки свою, а всього народу. Він був справжнім патріотом з великої літери.
Міць і велич присутні в кожному витворі поета. Це національний виклик, який живе і вічно буде жити. Адже Тарас Григорович Шевченко став борцем за справедливість, який повстав від усього народу. У його творчості висвітлено ставлення до чиновників, панів та простолюду. Глибокі та не прості думки і почуття у поета, більшість з яких ще й зараз є актуальними.
На мою думку, твори про суспільний лад та справедливе облаштування держави, ніколи не втрачають актуальності. Отже, можна вирішити, що проблеми, про які говорив Шевченко, й досі не вирішені. Бо в ідеальній державі, з ідеальним суспільством такі твори стануть не цікавими.
Тарас Шевченко – насправді геніальний національний поет, який, мабуть, мав здатність бачити на століття вперед, бо він створив такі актуальні твори, яких світ ще не бачив.
Син своєї землі, великий поет із болем і співчуттям писав про рабське становище покріпаченого рідного народу і свій талант присвятив боротьбі за його визволення:
...Возвеличу
Малих отих рабів німих,
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Величною і трагічною постає історія України зі сторінок поетового "Кобзаря". Автор прославляє лицарів-запорожців — оборонців народної волі, борців за свободу рідної землі.
Гайдамаки, які царськими істориками або замовчувалися, або спотворено зображувалися як розбійники, злодії, "пятно в нашей истории", в поезії Шевченка — мужні народні месники. Завдяки йому "розбійники" стали героями.
Особлива тема у творчості поета — доля його рідної землі, доля України. Скільки прекрасних поетичних шедеврів оспівують невимовну красу української природи:
Здається — кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная Вкраїна.
Але, пишучи із замилуванням про красу рідної природи, поет ніколи не забував про страждання пригноблених людей, що жили на тій землі. Усі його думи і помисли — про визволення рідного народу від віковічного ярма, про оновлення землі, де
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати
І будуть люде на землі!
Як часто люди сьогодні в сірій тяжкій буденщині повсякденного життя відступаються від високих ідеалів, черствіють, байдужіють, думають тільки про власний достаток. Чи ж не подвижницьким є життя Шевченка, який найменше думав про себе? Він завжди турбувався про народ, долю України. Власна доля? Що вона порівняно з долею рідної Вітчизни?
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені!
Шевченко для нас - це не тільки те, що вивчають у школі, а й те, чим живуть, з чого черпають життєві сили, любов до України.
Свою Україну любіть,
Любіть ії ... во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Великий Кобзар з дитинства закоханий у природу рідної України. Саме тому прекрасні пейзажні мініатюри ми знаходимо в багатьох поезіях Кобзаря. Там і байрак шумить, і величні гори-хвилі стогнуть, і стародавні могили в степу височіють — усе зриме, одухотворене. Згадаймо, наприклад, вірші Шевченка: «Тече вода з-під явора», «За сонцем хмаронька пливе», «Вітер з гаєм розмовляє» тощо. В дитинстві Тарас не раз їздив з батьком чумакувати українськими степами і, мабуть, саме тоді полюбив їх на все життя. Степ захоплював поета своєю безмежністю:
Кругом його — степ, як море
Широке, синіє
За могилою могила,
А там — тільки мріє.
Читаючи поезії Кобзаря, ми не тільки милуємося досконалими краєвидами, а й спостерігаємо, як природа співпереживає, співчуває героям, постає основою для змалювання трагічних сторінок народного життя:
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади; біліють хати,
А на горі стоять палати.
Але поряд із квітучою природою поет бачить людей, які стали «чорніше чорної землі»; садочки, які повсихали; біленькі хати, які повалялись, погнили. Все це викликає обурення за Україну, якій судилося терпіти наругу і страждати:
...скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві.
Голос потоптаної людської гідності, сила непокори — все втілилось у полум'яну поетичну сповідь, пройняту вогнем найсильніших почуттів:
Я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Поет вірив, що народ прокинеться від летаргічного сну, що «розкуються незабаром заковані люди» і примусять себе поважати як націю, а Україна не буде «безталанницею».
У своїй знаменитій поезії «І мертвим, і живим...» поет звертається до земляків — українського панства, інтелігенції — і дорікає за зраду своєї Батьківщини. Не треба шукати добра на чужині, а треба знати свою мову, свою культуру, своє коріння. Шевченко не закликає обмежуватися вивченням національних досягнень, ні, він закликає опановувати краще із світової скарбниці науки і культури:
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь...
Найвиразніше революційний характер романтизму поета виявився у поемі "Гайдамаки", що з'явилась через рік після виходу "Кобзаря". Поема була здійсненням велетенського задуму, про що свідчить філософський віршовий вступ і прозова передмова (фактично — післямова). Назва говорила про те, що в ній буде оспівано широкі маси народних месників — борців проти феодально-кріпосницького й національного гніту. Хоча в поемі й змальовані криваві картини покарання шляхти гайдамаками, весь твір проймає глибока людяність, гуманізм:
Болить серце, як згадаєш:
Старих слов'ян діти
Впились кров'ю...
У ліричних відступах Шевченко нагадував читачам, що два братні слов'янські народи могли б жити в мирі й дружбі - - "жити б та брататься". А в передмові він уперше висловив широку демократичну ідею єднання слов'янських народів: "Нехай житом-пшеницею як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря до моря слов'янська земля".
Як і інші історичні твори Шевченка, поема "Гайдамаки" міцно пов'язана з сучасністю. Змальовуючи минуле, пост раз у раз нагадує про сьогодення, висловлює невдоволення пасивністю селянських мас, тим, що нащадки по згадують про Ґонту й Залізняка:
Тяжко! Важко! Кат панує,
А їх не згадають.
Шевченко виїжджає на Україну, де не був чотирнадцять років, і постійно подорожує. У 1845—1846 рр., перебуваючи в містах і селах Правобережної та Лівобережної України з власної ініціативи, а також за дорученням Археологічної комісії, він замальовує історичні місця, старовинні церкви й монастирі, руїни, могили тощо. Ще в Петербурзі Шевченко знав, що його чекає в Україні: "...Там окрім плачу нічого не почую". Але те, що він побачив і иочув, перевищило всі його побоювання. Страшне всенародне лихо вразило серце поста, й у нього вирвались перші жагучі, пристрасні слова:
Світе тихий, краю милий.
Моя Україно.
За що тебе сплюндровано.
За що, мамо, гинеш?
Різкого зламу в світогляді Шевченка пе сталося — поет був і залишався мужицьким демократом, але демократизм цей набув більш чітких, революційних рис. Так само він залишався народним поетом, виразником дум і прагнень трудящого люду, але з'являється й дещо нове. Поет і раніше правдиво показував дійсність з її хибами, але тепер значно розширюється діапазон його узагальнень. Він по-новому переосмислює і минуле, і сучасне, вирізняє вже не поодинокі хиби, а невиліковні виразки, страшні вади, які годі виправити. У багатьох творах "Трьох літ" важко відділити історичну тему від сучасної й навпаки. Все поєднується в один комплекс, єдиний синтез. Так народжується новий поетичний жанр, про який влучно сказав І. Франко: "Перший Шевченко... в своїх поемах "Сон" і "Кавказ" показав у Росії образці політичної поезії, показав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід ступати на тім полі, та основу, з якої треба жити".
І це цілком справедливо. Поезія "Трьох літ" - - передусім поезія політична. Це викриття самодержавства й кріпосництва як системи в усіх без винятку її ланках, в усіх аспектах — державному, політичному, соціальному, національному, морально-стичному.
Національна слава України, її велич та християнська віра хвилюють поета, тому він звертається до Господа, закликає його звернути свій погляд на народ, який не відчуває сил, аби піднятися з колін і здобути волю. Тим часом поета спіткала тяжка недуга. Відчуваючи загрозу смерті, Тарас записує слова свого "Заповіту", у якому говорить з Богом, то прохаючи, то вимагаючи відповіді. На щастя, поет одужав. Важка хвороба схилила Шевченка до остаточного вибору своєї долі. Він бачив себе національним поетом, духовним провідником свого народу. Шевченкове слово поверталося в Україну, щоб розбудити дух, вселити віру у кращий день.
Далі розвипув Шевченко також ідею слов'янського єднання, вперше висловлепу в ранніх творах. Він пише історичну поему "Єретик", або "Іван Гус", а до неї - - посвяту "Шафарикові", де всупереч панславістам і слов'янофілам накреслює широку програму демократичного єднання визволених народів:
Щоб усі слов'яне стали
Добрими братами,
І синами сонця правди...
Засланням у солдати в далекі оренбурзькі степи, забороною писати й малювати царат намагався вбити в Шевченкові поета й художника. Незважаючи на суворий присуд можновладців, Кобзар пише вірші і в казематі III відділу, і в Орській фортеці, адресуючи свої "захалявні" книжечки грядущим поколінням. Поета-громадя-нина відзначала величезна сила переконаності у правоті своєї благородної справи, віра й упевненість у тому, що його "мережання" потрібне народові, допоможе його визволенню.
Незважаючи на весь тягар заслання, принизливість миколаївської солдатчини, революційний дух Шевченка не був зламаний: "Караюсь, мучуся... але не каюсь". І він пише нові визначні твори, в яких далі викриває несправедливий кріпосницький лад, але в більш типізованих образах ("Княжна", "П. С"). Новою була поява образів народних месників ("Варнак", "Якби тобі довелося"). Ще з більшою пристрастю поет бореться проти царату, закликаючи до відплати усім вінценосцям ("Царі").
Поруч з цими поезіями, сповненими революційного пафосу, Кобзарем були створені найніжніші перлини лірики — "Г. 3." ("Немає гірше, як в неволі"), "За сонцем хмаропька пливе", "Зацвіла в долині", "У пашім раї на землі", "На Великдень на соломі", численні пісні, що стали потім народними. У каторжних умовах не скам'яніло чисте, щире серце поета.
Другий арешт, і друге, ще важче заслання не зламали Шевченка. Він не пише поезій, але з'являються російські повісті. Вони художньою силою не дорівнюють поетичним творам, проте лишаються цінним надбанням у спадщині Шевченка.
Кожний, хто глибоко вивчає творчість великого сина України, неминуче переконується, що має вона світове значення.
Шевченко - явище унікальне. Тарас... Говоримо: Тарас - і немає такого українця, який би не знав, про кого йдеться. У цьому імені вся наша історія, усе буття, уява і найпотаємніші сни. "Тарас" у перекладі з грецької означає: бунтар. Бунтарство, і справді, є невід’ємним мотивом неспокійного, штормового моря шевченківської поезії. Він - вершинна парость родового дерева нашої нації, виразник і хранитель народного духу. Навіть плоть його вознесена на вершину. Іншої такої могили на Україні нема. Вона - немов козацька вежа, де при наближенні небезпеки запалювали сторожовий вогонь.
Переступивши поріг третього тисячоліття, ми усвідомлюємо, що маємо національну самостійність, національну самосвідомість, національну мову, національну культуру, національну ментальність, волю до здійснення національної мети, національну державу. Нарешті відчуваємо себе не натовпом, що змушений жити на певній географічній території, а народом, спільнотою громадян. Ми продовжуємо змінюватися і розвиватися, ми відчуваємо себе справжніми господарями на своїй рідній землі, про що мріяв колись тарас Григорович.
Шевченко — центральна постать не лише в історії української літератури, а й у всьому культурному житті України. У Шевченкові ми і зараз бачимо нашого сучасника і соратника, він дорогий, близький нам своїм немеркнучим словом, бо слово це звеличує красу боротьби і перемоги, виховує найкращі людські почуття, закликає до дружби і творчого співробітництва народи світу.
